У сучасному світі, де вузька спеціалізація часто диктує правила гри, зустрічаються справжні самородки – люди, які сміливо поєднують, здавалося б, цілком протилежні світи. Анастасія Ходорчук – саме така яскрава особистість. Студентка 4-го курсу медичного факультету Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, майбутня лікарка, вона водночас знаходить глибоке задоволення та своє друге «я» на театральній сцені, будучи активною й незмінною учасницею студентської театральної студії «Арт-драма».
– Анастасіє, звідки ви родом і як місце, де народилися, вплинуло на формування любові до мистецтва?
– Я родом з мальовничого села Берестяне, що на Волині. Це справді маленьке, але надзвичайно щире та затишне місце, де люди, здається, генетично закодовані вміти радіти простим речам – сходу сонця, співам птахів, теплим розмовам із сусідами. Саме там навчилася помічати красу в усьому навколо: в безкрайніх полях, у старезних деревах, що шепочуть вікові історії, у щирих, нічим не затьмарених, емоціях сільських людей. Гадаю, саме звідти, з цієї атмосфери, проросло й зміцніло моє зернятко любові до мистецтва, до здатності бачити глибину, сенс і красу в буденному.
– Ви обрали досить складний та відповідальний шлях медицини. Чи завжди відчували потяг до сцени та творчості, чи це захоплення з’явилося пізніше, як своєрідна віддушина?
– Потяг до творчості був зі мною завжди – це наче частина мого ДНК. Ще зі шкільних років обожнювала виступати на святкових ранках, декламувати вірші на шкільних лінійках, брати участь у будь-яких творчих заходах. Це було чимось настільки природним і невіддільним від мене, що навіть не уявляла свого життя без цього. Але справжнє, глибоке відчуття сцени, коли розумієш, що це не просто захоплення чи спосіб провести час, а щось значно більше – своя власна стихія, яка дарує неймовірну енергію та відчуття повноти, з’явилося вже пізніше, коли я вже була студенткою. Тоді збагнула, що сцена – це не просто віддушина, це частина моєї ідентичності, мій спосіб самовираження та пізнання світу.
– Як дізналися про театральний колектив «Арт-драма» й що саме спонукало вас приєднатися до нього?
– Про «Арт-драму» дізналася досить випадково, завдяки моєму доброму другові, який запросив мене прийти та підтримати його на відборі до студії. Я прийшла, без жодних очікувань для себе, просто як глядачка. Але вже з перших хвилин була вражена. Відчула, що це те місце, де маю бути. І тоді зрозуміла: теж хочу спробувати, я повинна бути частиною цього колективу. Мені це було потрібно, як ковток свіжого повітря. Звісно, думка про додаткове навантаження на тлі шаленого графіка навчання в медичному університеті лякала. Було багато сумнівів, чи зможу поєднувати, чи вистачить мені сил. Але це було рішення серця, й я не пошкодувала жодного разу. Як виявилося, театр не забирав енергію, а навпаки – давав її.
– Що для вас означає бути на сцені? Це спосіб розслабитися, втеча від реальності чи глибока потреба у самовираженні та пізнанні себе?
– Для мене сцена – це насамперед спосіб говорити серцем. Це простір, де можу дозволити собі відчути, прожити, виплеснути ті емоції, ті стани, які не завжди встигаєш або можеш дозволити собі відчути у повсякденному житті. Це неймовірна можливість зануритися у світ іншого персонажа, зрозуміти його мотиви, радості, біль, життєвий шлях. Це глибока, майже первісна потреба у самовираженні, яка звільняє, надихає та дозволяє пізнати нові грані себе самої. Кожен виступ – це своєрідна терапія для душі.
– Яка з ролей у виставах «Арт-драми» стала для вас найяскравішою або найскладнішою та чому?
– Найяскравішою й, мабуть, найпам’ятнішою стала моя перша роль. Це був той етап, коли я вперше ступила на сцену перед глядачами. Пригадую кожну мить того вечора: відчуття хвилювання, що пронизувало до кісток, холодний страх перед невідомістю, перед оцінкою, але водночас і неймовірне, окрилене відчуття свободи, відчуття, що я на своєму місці, що це моя стихія. Ця роль стала своєрідним хрещенням, переломним моментом, який відкрив мені новий світ. Кожна роль по-своєму складна, адже вкладаю частинку себе, проживаю чуже життя.
– Як заняття театром допомагають вам у навчанні чи, можливо, в майбутній професії лікаря? Чи є якісь спільні точки між цими, на перший погляд, такими різними світами – медициною та театром?
– На перший погляд, медицина й театр – це два полюси. Але насправді вони мають безліч спільних точок. Театр вчить найважливішого – слухати. Він вчить розуміти емоції людей, розшифровувати невербальні сигнали, співпереживати їм, вчитуватися між рядків у їхніх словах і поглядах. А це все надзвичайно, просто життєво важливо для майбутнього лікаря! Уміння чути пацієнта не лише вухами, а й серцем, розуміти його страхи, його біль, його надії, навіть якщо він не може висловити їх словами – це безцінний дар, який розвиває театр. До того ж регулярні виступи на сцені допомагають долати хвилювання, розвивають упевненість у собі, здатність чітко, переконливо та емоційно спілкуватися з аудиторією.
– Окрім театральної сцени, чи є у вас інші творчі захоплення, які допомагають вам надихатися, відпочивати та знаходити внутрішню гармонію?
– Так, звичайно, є! Хоча театр займає велику частину мого вільного часу, знаходжу момент і для інших творчих виявів. Я дуже люблю малювати. Для мене це своєрідна медитація, спосіб розслабитися, відволіктися від буденності та перенести власні думки, почуття, образи на полотно. Це допомагає мені структурувати думки, заспокоїтися. Ще я іноді пишу короткі тексти – це можуть бути якісь замальовки, спостереження, миттєві емоції, що спали на думку, або просто філософські роздуми. Це допомагає зупинитися у шаленому ритмі життя…
– Звідки черпаєте натхнення для своїх ролей та творчості загалом? Чи є у вас улюблені актори або драматурги, чиї роботи особливо резонують з вашою душею?
– Найбільше, найглибше натхнення мені дають люди. Їхні історії, їхні щирі, непідробні почуття, їхні складні, багатогранні долі – це невичерпне джерело для мене. Спостерігаю за ними в повсякденному житті, намагаюся зрозуміти їхній внутрішній світ, їхні страждання та радості, мотивації. Кожна людина – це окремий, унікальний Всесвіт. З акторів мені особливо близькі ті, хто вміє передати справжність, хто здатен торкнутися найтонших струн душі глядача навіть без зайвих слів, лише поглядом, жестом, інтонацією. Це актори, які «живуть» на сцені, а не просто грають роль. Я не маю одного улюбленого драматурга, але люблю твори, які порушують глибокі філософські питання, змушують замислитися над сенсом життя, над людськими стосунками.
– Як, на ваш погляд, мистецтво, і театр зокрема, може впливати на людей, особливо у сучасному світі, що перенасичений інформацією та швидкими змінами?
– Мистецтво має неймовірну, трансформаційну силу – воно змінює людей, і я в цьому цілком переконана. Воно пробуджує ту чутливість, яка іноді притупляється у шаленому ритмі сучасного життя, серед потоків інформації та постійного поспіху. Нагадує нам, що ми всі живі, що маємо емоції, що здатні співпереживати, що ми не просто функціональні одиниці у великій системі, а складні, багатогранні, глибокі істоти. Мистецтво – це про людяність, про емпатію, про здатність бачити та відчувати більше, ніж пропонує поверхня. Воно змушує нас зупинитися, замислитися, відчути. А театр – це ще й унікальна можливість пережити колективний катарсис, відчути себе частиною чогось більшого, що зараз, у світі індивідуалізму особливо цінно.
– Які найважливіші якості розвинули у собі завдяки участі в театральному колективі «Арт-драма»? Чи були моменти, коли хотіли здатися, але театр допоміг їх подолати?
– Завдяки «Арт-драмі» я стала значно впевненішою у собі, що дуже важливо для майбутнього лікаря, якому доведеться приймати відповідальні рішення. Навчилася ефективно працювати в команді, що є надзвичайно важливим у будь-якій професії, а в медицині – тим більше. Я стала набагато краще розуміти людей, їхні мотиви та поведінку, що допомагає мені й у навчанні, й у житті. Театр навчив мене відповідальності, дисципліни, адже кожен учасник – це ланка у великому механізмі. Я все ще вчуся – вчуся слухати, відчувати глибше, бути більш справжньою на сцені та в житті, передавати власні емоції так, щоб вони справді торкалися сердець глядачів, викликали у них відгук.
– Яким бачите своє майбутнє після закінчення університету: чи знайдеться в ньому місце для сцени, а чи цілком присвятите себе медицині?
– Знаєте, я зараз так далеко не заглядаю й не будую чітких планів, адже життя – це така захоплива подорож і ніколи не знаєш, куди вона тебе заведе, які нові можливості відкриє. Але точно знаю: якщо щось є частиною тебе, якщо воно настільки глибоко вкоренилося в твоїй душі, як для мене театр, воно завжди знайде своє місце в твоєму житті. Можливо, це буде гармонійне поєднання цих двох сфер… А можливо, якийсь новий, несподіваний шлях, який я ще не бачу. Головне – залишатися відкритою до нового та слухати власне серце. Час покаже. Я відкрита до всіх можливостей.
– Яку пораду дали б іншим студентам, які мають творчі захоплення, але сумніваються, чи варто їх розвивати водночас з основною професією, особливо такою вимогливою, як медицина?
– Моя порада цілком однозначна та категорична: обов’язково варто! Якщо щось палає всередині, якщо є цей внутрішній вогонь і непереборне бажання творити, якщо якась справа викликає у вас справжнє захоплення – треба це робити, незважаючи на сумніви чи страхи. Творчість, будь-яке хобі, яке приносить задоволення, дає неймовірну, життєдайну енергію. Ця енергія допомагає рухатися далі, долати труднощі навчання, знаходити сили навіть у найскладніші моменти. Вона є своєрідним «зарядним пристроєм» для душі. Вона робить життя яскравішим, насиченішим, повнішим, допомагає тримати баланс і не вигорати. Не відмовляйте собі у цьому, адже саме ці «віддушини» роблять нас повноцінними особистостями, здатними до великих звершень.
– Дякую, Анастасіє, за щиру розмову! Успіхів вам як у медицині, так і на театральній сцені!
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ